«Україно моя, мені у світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти», - писав Андрій Малишко. Саме цього дня у 1912 році він з’явився на світ в Обухові, що на Київщині.
Популярність дісталася Малишку легко. Він видав сім збірок поезій. Написав тексти таких рідних нам пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо.
Сам Малишко якось розповідав, як отримав свій перший орден – «Знак пошани». Причепив його просто на сорочку-вишиванку і поїхав у рідний Обухів похвалитися перед земляками.
Після перших обіймів з батьком, той став розглядати орден. Спитав:
– За що ж, сину, честь така?
– За роботу, за вірші, тату!» – відповів Малишко.
У відповідь батько прошепотів:
- Дурний ти, Андрію! Ніколи за справжні вірші орденів не давали. Каторгу – да. Солдатчину, як Шевченку нашому, – було. І кулю – теж. Тільки не бляшанки ці, не цяцьки.
Цю розмову Андрій запам'ятав. Батько озвучив лиш те, що поет відчував давно.
На похороні Володимира Сосюри в січні 1965-го Андрій Малишко виступив із промовою, посеред якої йому вимкнули мікрофон:
- Холодно тобі зараз, поете?! І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»... І хай дурість кретинів і невігласів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета!
Бачте, Андрія Малишка немає з нами вже майже пів століття. Але ми з вами дуже багато ще не знаємо про видатного українського поета, якого хотіли показати зразковим рупором тоталітарного режиму...
автор публікації Олег Вишняков.
Немає коментарів:
Дописати коментар