ВЕЛИКДЕНЬ.

 

Залежно від руху пасхалій на середину квітня припадає найбільше весняне свято-Великдень. День Воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристианським святом приходу весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні та сирні бабки, паски,  варені білі яйця та крашанки, м’ясні страви.

За пасхаліями Великдень Святкується в першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися зі святом  Благовіщення (7 квітня),але ніколи не буває раніше за нього

Яйце, як символ початку світотворення, зародок життя, посідає у великодніх святах одне з найважливіших місць. Це – символ самого свята. Віра в магічну силу весняного яйця притаманна багатьом народам світу. На території України археологи знаходять глиняні фарбовані крашанки, що свідчать про дохристиянське походження свята.

Писанки розписували переважно жінки, дівчата. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров’я, берегти від пожежі, допомагати росту рослинності. Яйце для писанки не варили, зберігаючи в ньому зародок життя. Писанкою не грали в «навбитки», не котили з пагорба. ЇЇ дарували і берегли до наступного свята.  Дарували дівчата парубкам як запоруку вірності, хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Писанок у родині виписували багато. на Поділлі найчастіше копу-шістдесят.

"Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий", Олесь Гончар

 3 квітня 1918 – у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – письменник, літературний критик, громадський діяч, перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України.

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

        У 1933 року підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики. Після закінчення працював учителем у селі Мануйлівка, згодом — в обласній молодіжній газеті .

        У 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

Добровольцем, у складі студентського батальйону, пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. Попав у полон, звідки втік у 1943 році і повернувся захищати свою Батьківщину.

Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 році вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

        В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, – мужня жінка, вона ніколи не скиглина, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника.

Абонемент художньої літератури бібліотеки ННІ УДХТУ