13 травня, сонячного недільного ранку, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм.
Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір. Пішов до кабінету взяти рукопис.
Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління.
На його похороні провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.
Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно. Коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу.
Про символічне число “13” в житті Миколи Хвильового та значення письменника в українській культурі читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3przyVh
Немає коментарів:
Дописати коментар