Владислав Городецький (1863-1930)

 4 червня у селі Шолудьках на березі Південного Бугу (колишній Немирівський район Вінницької області) народився видатний український архітектор Владислав Городецький (1863-1930).

Дитинство Владислава пройшло в родинному маєтку Жабокричі, де у Городецьких був палац, цегельня, млин. Молодий шляхтич їздив у чотиримісній кареті з кучером, мав свого коня для верхової їзди, фортепіано віденської фабрики Зейтнера.

Однак, коли хлопчику було 10 років, батькові довелося все це продати за борги. Сім'я повернулася в скромніші Шолудьки, де й доростав Владислав.

Навчався у реальному училищі при лютеранському храмі Святого Павла в Одесі та на архітектурному відділенні Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

У 1889 році архітектор переселився до Києва. Одружився з Корнелією Марр, дочкою купця І гільдії, власника двох дріжджово-винокурних заводів на Куренівці. Цей шлюб був взаємовигідий: віддавши дочку за збіднілого шляхтича, Йосип Марр істотно підвищив її статус – Корнелія стала дворянкою (мрія більшості купецьких родин). А наречений дістав чималий посаг. До того ж статус зятя Марра дозволив Городецькому стати «своєю людиною» у вищих колах київських підприємців.

Його першими роботами тут стали дерев’яний стрілецький тир у садибі «Товариства розмноження мисливських і промислових тварин та правильного полювання» поблизу Лук`янівського цвинтаря та мармурова усипальниця баронів Штейнгелів на Аскольдовій могилі. Так почалася його тридцятирічна тріумфальна хода вулицями столиці.

Наприкінці ХІХ сторіччя Городецький заснував у Києві власну будівельну контору, яка за його проектами звела кілька будинків у чотирикутнику між Хрещатиком і вулицями Миколаївською (нині Городецького), Лютеранською та Банковою.

Серед них вирізнялася чотириповерхова будівля Російського страхового товариства на розі Прорізної та Хрещатика, увінчана баштою із шпилем (на жаль вона була, зруйнована вибухом 1941 року). Її перший поверх займали улюблена киянами кав’ярня-кондитерська «Жорж», фотосалон, хімчистка, ковбасний магазин Карла Бульйона та інші крамниці, які торгували ювелірними виробами, зброєю, годинниками, галантереєю, рамами, лампами, посудом і навіть корсетами.

І все ж, найбільшу славу йому приніс саме Дім з химерами.

Городецький також доклав своїх рук до створення костьолу святого Миколая (Будинок органної і камерної музики) на Великій Васильківській, караїмської кенаси на Ярославовому Валу (Будинок актора), будівлі Національного художнього музею на Грушевського.

У 1920 році, тікаючи від більшовиків, емігрував спочатку в Польщу, потім – на Схід. Наприкінці життя він збудував залізничний вокзал, палац для шаха в Тегерані, спроектував готель.

У Тегерані він і помер у 1930 році і був похований на місцевому римо-католицькому цвинтарі Долаб.

https://uinp.gov.ua/.../1863-narodyvsya-vladyslav...

125 років від дня народження Миколи Хвильового

 13 травня, сонячного недільного ранку, Микола Хвильовий вирішив зіграти останній акт життєвої драми за власним, а не за енкаведистським, сценарієм.

Запросив у гості друзів, зокрема Миколу Куліша, Олеся Досвітнього. Чаювали, господар співав, узявши до рук гітару. Хвалився, що написав новий твір. Пішов до кабінету взяти рукопис.

Почувся глухий постріл, першим кинувся до зачинених дверей Куліш. Хвильовий сидів у кріслі з простреленою скронею. Друзі ще встигли прочитати його передсмертні записки – невдовзі, з появою міліції, вони зникли. Хвильовий писав, що вважає себе відповідальним за долю свого покоління.

На його похороні провладні літератори знічено щось харамаркали про його помилки й переступи. Твори заборонили. Могилу на першому міському цвинтарі зарівняли і влаштували там парк розваг. Хвильового затаврували й викреслили з історії, його соратників і друзів винищили в соловецьких, карагандинських, колимських таборах і тюрмах.

Утім все це стало хіба що ще одним доказом того, що позбавити пам'яті дуже складно. Коли радянські заборони втратили чинність, виявилося, що в кількох харківських родинах із покоління у покоління передавали плани місця поховання письменника. Реабілітація Хвильового стала якраз вимовним символом нового українського ренесансу.

Про символічне число “13” в житті Миколи Хвильового та значення письменника в українській культурі читайте у матеріалі ⟶ bit.ly/3przyVh

8 травня - День пам’яті та перемоги.

 

8 травня Україна відзначає День пам’яті та перемоги, вшановуючи загиблих у Другій світовій війні 1939–1945 років.

Цей день встановлено Законом України у 2023 році на знак солідарності з Європою в пам’ятанні про ту страшну трагедію в історії людства. Гасло кампанії “Пам’ятаємо! Перемагаємо!”

Ми пам’ятаємо, що війна – це катастрофа, трагедія, мільйони загиблих і скалічених тіл і душ. І також ми розуміємо, що героїзація і романтизація війни призводить до ескалації нових конфліктів.

Під час Другої світової війни українці зробили значний внесок у перемогу над нацизмом, відзначилися героїзмом, хоробрістю та самопожертвою на всіх фронтах та в багатьох арміях Антигітлерівської коаліції. Мільйони українців чинили спротив зі зброєю в руках у різних регулярних арміях світу, сотні тисяч боролися в підпільних і повстанських структурах. Майже всі українські підприємства були переорієнтовані на потреби оборони. Українська земля була одним із основних театрів воєнних дій, місцем масштабних битв і найзапеклішого спротиву.

У цій боротьбі ми втратили понад вісім мільйонів українців та представників інших народів, які проживали на нашій землі. В цілому Друга світова забрала життя від 50 до 85 мільйонів людей по всьому світу.

Сьогодні українці зі зброєю в руках захищають не тільки себе, а всі країни Європи від російської експансії і дають шанс на побудову більш тривкого миру і створення нової, більш справедливої, світової системи безпеки.

В читальній залі коледжу з студентами групи Б-21 проведено захід до Дня пам’яті та примирення.

Вічна і світла пам’ять полеглим!

ВЕЛИКДЕНЬ.

 

Залежно від руху пасхалій на середину квітня припадає найбільше весняне свято-Великдень. День Воскресіння Ісуса Христа збігається з давнім дохристианським святом приходу весни. Ритуальними стравами Великодня були неодмінно пшеничні та сирні бабки, паски,  варені білі яйця та крашанки, м’ясні страви.

За пасхаліями Великдень Святкується в першу неділю після весняного повного місяця. Рідко може збігатися зі святом  Благовіщення (7 квітня),але ніколи не буває раніше за нього

Яйце, як символ початку світотворення, зародок життя, посідає у великодніх святах одне з найважливіших місць. Це – символ самого свята. Віра в магічну силу весняного яйця притаманна багатьом народам світу. На території України археологи знаходять глиняні фарбовані крашанки, що свідчать про дохристиянське походження свята.

Писанки розписували переважно жінки, дівчата. У народних віруваннях розписане чи пофарбоване й освячене яйце наділялося надзвичайною здатністю оберігати людей від злих сил, сприяти любові, здоров’я, берегти від пожежі, допомагати росту рослинності. Яйце для писанки не варили, зберігаючи в ньому зародок життя. Писанкою не грали в «навбитки», не котили з пагорба. ЇЇ дарували і берегли до наступного свята.  Дарували дівчата парубкам як запоруку вірності, хрещеникам як оберіг, дітям на щастя. Писанок у родині виписували багато. на Поділлі найчастіше копу-шістдесят.

"Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий", Олесь Гончар

 3 квітня 1918 – у селі Ломівка біля нинішнього міста Дніпро народився Олесь Гончар – письменник, літературний критик, громадський діяч, перший лауреат республіканської премії ім. Шевченка (1962), голова Спілки письменників України, академік НАН України. Герой України.

Виховувала бабуся у слободі Суха на Полтавщині, оскільки мама померла, а батько одружився вдруге і забрав до себе старшу сестру Олесю. Все життя прожив під прізвищем матері, хоча при народженні отримав прізвище батька – Біличенко.

        У 1933 року підлітком влаштувався кореспондентом районної газети, яка згодом направила його до харківського технікуму журналістики. Після закінчення працював учителем у селі Мануйлівка, згодом — в обласній молодіжній газеті .

        У 1938 році Олесь Гончар став студентом філологічного факультету Харківського університету. На першому курсі написав оповідання «Черешні цвітуть», яке опублікували в журналі «Радянська література», а у 1941 році за оповідання «Орля» отримав свою першу премію.

Добровольцем, у складі студентського батальйону, пішов на фронт Другої світової війни у 1941 року. Попав у полон, звідки втік у 1943 році і повернувся захищати свою Батьківщину.

Протягом 1949-1960 років у світ вийшла низка творів Олеся Гончара на воєнну тематику: «Земля гуде», «Партизанська іскра», «Людина і зброя». У цей період письменник працював над творами сучасної та історичної тематики (збірки «Південь», «Дорога за хмари», повісті «Микита Братусь», «Щоб світився вогник», романи «Таврія», «Перекоп», «Тронка» та ін.). У 1968 році вийшов друком роман «Собор», але невдовзі був вилучений з літературного процесу.

У 1959-1971 pоках Олесь Гончар керував Спілкою письменників України. За роман «Людина і зброя» в 1960-му році був нагороджений Державною премією імені Т. Шевченка. Опублікував романи «Циклон» (1970), «Бригантина»(1973), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980), у 1989 р. – повісті «Далекі вогнища», «Спогад про океан», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі».

        В житті письменника було чотири жінки-берегині: мама, Тетяна Гаврилівна Гончар-Біліченко, бабуся Прісина, сестра Шура та дружина. Мама, бо подарувала йому життя. Бабуся, бо казками, народними піснями, молитвою, любов’ю замінила Олесеві матір. Сестра, бо лікувала не тільки Олеся, а й всіх молитвою і словом. Дружина, Валентина Данилівна (Мала) Гончар, – мужня жінка, вона ніколи не скиглина, ніколи не жаліла себе, в неї «ніколи нічого не болить», була сильною особистістю, за що й припала до серця юного письменника.

Абонемент художньої літератури бібліотеки ННІ УДХТУ

 

20 лютого - День вшанування памʼяті Героїв Небесної Сотні — загиблих учасників Революції Гідності

 

Революція Гідності – масовий громадянський протест, який тривав 94 дні – з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року. Його було спричинено різкою зміною зовнішньополітичного курсу та вектора розвитку держави, а згодом антиконституційними діями влади. Центром подій стали столичний майдан Незалежності та навколишні вулиці: Хрещатик, Михайла Грушевського, Інститутська. Дії влади, спрямовані на придушення протестів силовим шляхом, призвели до ескалації конфлікту та людських жертв. Загиблих під час протистоянь у грудні 2013-го – лютому 2014 року активістів назвали Небесною Сотнею. Згодом лави Небесної Сотні поповнили українські патріоти, учасники Революції Гідності, які загинули, обстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України навесні 2014 року.

20 лютого 2014 року ‒ найкривавіший день Революція гідності. Не зважаючи на оголошене перемир’я, сутички у ніч з 19 на 20 лютого між протестувальниками і озброєними спецпризначенцями продовжувались. Зранку до Києва приїхали численні автобуси з людьми з західних областей України. Беркутівці намагалися прорватися на Майдан. О 8 годині 55 хвилин учасники Революції Гідності почали підніматись Інститутською, щоб відтіснити силовиків.

11 років тому, в самому серці Києва, відбулася найкривавіша сторінка Революції Гідності, смертельно поранені були 48 мирних учасників, а також 4 працівників органів внутрішніх справ. За даними Генпрокуратури, всього під час Революції гідності постраждали 2,5 тисячі людей, 104 із них загинули – більшість у лютому 2014 року. Згодом загиблих учасників акцій протесту почали називати Небесною сотнею.

День Героїв Небесної Сотні покликаний увічнити людську, громадянську і національну відвагу та самовідданість, силу духу і стійкість громадян, завдяки яким змінено хід історії нашої держави, гідно вшанувати подвиг загиблих за ідеали демократії, права і свободи людини, європейське майбутнє України.

Значення Революції Гідності.

Повалення режиму Януковича, за якого різко зріс рівень корумпованості держави та просувався проросійський вектор розвитку, дало змогу відновити курс на євроінтеграцію й підписати Угоду про асоціацію з ЄС. Громадяни України чітко заявили про готовність боронити державну незалежність і демократичні свободи. Серед інших важливих результатів Революції Гідності – початок реформування різних сфер життєдіяльності країни, самоорганізація громадянського суспільства, розвиток волонтерського руху, децентралізація, декомунізація, часткове оновлення української політичної еліти.

Боротьба українців за свободу та європейське майбутнє отримала визнання багатьох авторитетних представників міжнародної спільноти. Зокрема у 2015 році віцепрезидент США Джо Байден, коментуючи події на київському майдані Незалежності, сказав:

"Серед вогню та льоду, снайперів на дахах Небесна Сотня заплатила найстрашнішу ціну патріотів… Їхня кров та мужність дають українському народові другий шанс на свободу".

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, – 82 роки. Зі 107 Героїв Небесної Сотні – три жінки: Антоніна Дворянець, Ольга Бура та Людмила Шеремет.

Орден Героїв Небесної Сотні. Фото: https://pik.ua/news

1 липня 2014 року Верховна Рада України ухвалила Закон щодо заснування державної нагороди "Орден Героїв Небесної Сотні". Указом Президента України "Про орден Героїв Небесної Сотні" № 844/2014 від 3 листопада 2014 року було затверджено Статут і малюнок ордена Героїв Небесної Сотні. Орден установлено для відзначення осіб за громадянську мужність, патріотизм, відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, активну благодійну, гуманістичну, громадську діяльність в Україні, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності (листопад 2013 року – лютий 2014 року), інших подій, пов'язаних із захистом незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України. Орден має форму блакитного хреста, у центрі якого розміщено зображення небесного воїна в обладунках із мечем та щитом. Обладунки та щит стилізовано під саморобне спорядження учасників Революції Гідності. На звороті хреста розміщено напис "Свобода та Гідність". Автори нагороди – Тарас Возняк і Костянтин Ковалишин.

 Цього дня ми згадуємо не лише подвиг Героїв Небесної Сотні. 20 лютого також річниця початку збройної агресії росії проти України.

Поки на вул. Інститутській лунали постріли, ворог уже окуповував Крим, а згодом розв’язав війну на сході України. З 24 лютого 2022 року війна стала повномасштабною.

Сьогодні разом із сучасними Героями – Захисниками й Захисницями, які боронять нашу державу, – ми продовжуємо відстоювати нашу свободу. Ми пам’ятаємо, за що загинула Небесна Сотня. Ми знаємо, що їхній подвиг не був марним.

Ми закликаємо усіх сьогодні згадати у молитвах Героїв, які поклали свої голови за наше майбутнє. Хай пам'ять всіх невинно убитих згуртує нас, живих, дасть нам силу та волю, мудрість і наснагу для зміцнення власної держави на власній землі. У жалобі схилимо голови. Вони згасли як зорі. Вони навічно у нашій пам’яті!

Слава Україні! Героям Слава!

День Державного Герба України

 

19 лютого 1992 року Верховна Рада України затвердила тризуб як Малий герб України, визначаючи його головним елементом великого Державного Герба України. Ним став золотий Тризуб на синьому щиті — національний символ українців часів визвольних змагань XX століття. 

Тризуб має тисячолітню історію. У давні часи це був знак князівського роду Рюриковичів – правителів Русі.

Тризуб як державний символ України був обраний невипадково, із давніх часів тризуб використовувався як своєрідний оберіг. Археологи знаходили це зображення у багатьох пам’ятках культури, датованих ще першим століттям нашої ери. Існує понад тридцять теорій походження і значення тризуба (сокіл, якір, символ триєдності світу, тощо).

Наш герб, наша святиня, має давню та величну історію, він народжений із споконвічного народного прагнення до волі та незалежності. Національний символ, що уособлює тисячолітній зв’язок поколінь – минувшини, сьогодення та майбутнього.

Тризуб об’єднує українських патріотів, наших хлопців та дівчат ЗСУ, він зображений на шевронах наших захисників, які сьогодні захищають суверенітет і територіальну цілісність нашої держави.

Шануймо наші державні символи, не дамо нікому знищити, загарбати нашу Українську волю, силу духу, нашу незалежність!

Тризуб був і залишається символом прагнень нашого народу до волі, незалежності та процвітання, символізуючи для українців в усьому світі нерозривний зв’язок із Батьківщиною. Будьмо гідними нашої історії і тих завдань, які стоять перед Українською Державою сьогодні!

Слава Україні! Героям Слава!